- Які сімейні цінності для Вас важливі. Як Ви відноситеся до цінностей інших, якщо вони не співпадають з Вашими
В мене є три цінності які накладаються на все моє життя. Бо сім’я це маленька группа або маленьке відображення великого соціума. І в сім’ї і в партнерстіві, і в стосунках з друзями є три фундаментальні цінністі:
по-перше – це довіра, з людиною з якою я спілкуюся, мені повинно бути затишно, я маю відчувати, що я в безпеці, що ця людина мені не зрадить в тому що в нас є спільного. І це звичайно в першу чергу стосується сім’ї. В стосунках з моїм коханим чоловіком, бо без довіри ми б не побудували ту сім’ю, яка стала прикладом для наших дітей і внуків, якби у нас ця цінність не була спільною. Довіра це фундамент.
по-друге – повага. Коли ти поважаєш свого друга, чи співбесідника, чи будь-яку людину, у якої навіть інші цінності, і вона по іншому може сприймати світ. І це нормально, бо люди різні. І тоді ти поважаєш, що у людини інша думка. Намагаєшся з повагою її зрозуміти, чому вона себе так поводить або приймаєш, що вона має право на іншу думку. Знайти різними способами, це перш за все комунікація, спілкування, точку опори, якщо треба її шукати. В сім’ї звичайно є точки опори. І мене дуже радує, що у мого чоловіка також є ця цінність серед основних. Бо поважаючи один одного, ми поважаємо право на власні пошуки, трансформації, право на вільний час, для спілкування з друзями. Наприклад. Мій чоловік поважає мої експеременти, як творчі, так інколи і зовсім безбашенні, коли я пишу книгу і потім потрібно взяти кошти з сімейного бюджету і тереба її витрати. А ця сума була на інше спрямована. Ну зараз уже зовсім поіншому. Та в 2010 році нам потрібно було вирішувати чи нам поїхати відпочивати, чи видати мою книгу. І це були складні речі, але так як у нас перша цінність довіра. І це для мене було важливо, і це робило мене щасливою. То мій чоловік з великою повагою до цього ставився. І як правило ми обирали багато речей на мою користь, це щодо діяльності і саморозвитку одночасно.
Третя фундаментальна цінність, без якої взагалі на Землі не має що робити, я так вважаю, – це ЛЮБОВ. Причому вона безумовна любов, коли ти не ставиш ніяких умов. Як ти любиш дитину, от просто любиш, тому що вона твоя, і все, якою б вона не була. Так само я вважаю потрібно відноситися до людей, бо люди заслуговують на те щоб отримувати багато-багато любові. Але для того, щоб цю любов давати іншим, завжди я говорю, що треба починати з себе. І коли ти любиш себе, і коли ти відношися з турботою, з ніжністю до себе до своїх потреб, як базових фізичних, самих-самих простих . Потреби на відпочинок, потреби на якісь творчі процеси, щоб тебе ніхто не рухав, на усамітнення і т.д. І звичайно духовні потреби, вони також мають задовольнятися людиною. На таку людину звертають увагу і інші. Безумовна любов починається з себе, але вона є для мене цінністю і в стосунках, і я мушу завжди пам’ятати, що я отримую таку кількість любові від своєї сім’ї, від свого партнера, від своїх дітейй, від своїх внуків, скільки я в них вкладаю.
2. Чи багато у Вас друзів. Як Ви до них відноситеся. Яке місце у Вашому житті вони займають.
Тут буде дуже дивна відповідь. У мене друзів не так багато. Принаймні, я вважаю, що приятелів, з якими нам добре і комфортно, може бути багато. А от друзі — це інше. Це ті люди, яких може бути один-два. З якими тобі по-справжньому безпечно, душевно. І ти точно, достеменно знаєш, що вони щиро радіють твоїм успіхам. Часто — більше, ніж ти сам. Ось ці люди для мене — друзі. Їх буквально кілька.
У нас є сімейні друзі — ми дружимо родинами. Це така вже спільна, сімейна історія. А якщо говорити про мої особисті стосунки, то так сталося, що на різних етапах мого життя коло друзів змінювалося. І на сьогодні я не можу сказати, що в мене залишилися друзі з дитинства. На жаль. А, можливо, це просто факт. Я настільки змінилась, настільки відрізняюсь від своїх однокласників, від людей з університету, з якими ми колись навчались, що зараз це зовсім інше середовище.
Дружити — складно. Бо друзі зазвичай тягнуться один до одного. А коли до тебе тягнуться, а тобі — нема куди тягнутися, коли ти щоразу розумієш, що стаєш у якійсь мірі просто «промокашкою» для чужих проблем… То це, скоріше, приятелі на короткий проміжок часу. Але це точно не про ту дружбу, в яку ти можеш у будь-який момент зателефонувати і сказати: «Ти знаєш, мені зараз просто потрібна желетка».
Тобто, от таких в мене наразі один-два і закінчилось, ну, скоріше навіть один. Я так і називаю цю свою подругу «дзвінок-другу». Я навіть, коли їй звонюю, я кажу, що зараз буде «дзвінок-другу». І вона починає сміятися, бо це затягується на декілька годин спілкування. А потім знову ми просто любимо один одну на відстані. Спілкуємося, скоріше за все, телепатично. А потім знову приходить «дзвінок-другу», де сердечно, де провсе і про різні ідеї без якихось засуджень .з любов’ю та прийняттям, з повноим ступенем довіри.до всього що відбувається навколо.
- Що для Вас партнерство. Як варто себе поводити з партнером. Як реагувати якщо у партнера інша думка.
Я, по суті, вже трохи відповідала на це в попередньому питанні, але можу дати таке своє визначення партнерства: партнерство — це коли люди мають спільну мету і обоє усвідомлюють і розділяють відповідальність на шляху до цієї мети. І партнерство, як на мене, без мети просто не може існувати.
Тобто є якась ціль, є якась мета, яку визначають партнери — чи то в сімейних стосунках, чи це партнери в бізнесі, чи в створенні якогось творчого проєкту. У будь-якому випадку партнери мають усвідомлювати, що вони несуть відповідальність — як правило, в рівних долях. Це абсолютна рівність відповідальності: за всі ризики і за всі успіхи проєкту, який партнери створюють вдвох.
Тому якщо партнер тобі не підходить — то це, в першу чергу, проявляється по світоглядних речах. І тоді з бізнесом, як на мене, буде складно. Бо для мене духовність людини завжди стоїть на першому плані. Вона розкриває її особистісний потенціал: як людина мислить, як вона сприймає, як вона себе поводить — усе це, як результат її думок і емоцій, безпосередньо впливає на бізнес-процеси.
Це вже перевірено мною роками й десятками кейсів у різних сферах бізнесу. Якщо людина схильна до постійних маніпуляцій — рано чи пізно, як би ти гарно не прописав угоду — вона все одно буде маніпулювати. Якщо людина сильно образиться на те, що щось зробили “так, ніби їй”, — вона буде ображатися. І от у партнерстві, як на мене, взагалі недопустимі ні маніпуляції, ні образи. Бо образи — це і є форма маніпуляції.
Партнерство — це про зрілість, про дорослість. Партнери завжди мають намагатися зрозуміти думку одне одного. Наприклад, ми почали рухатися в одному напрямку, але з’явилися нові обставини — треба змінити ракурс. І це нормально. Головне — пам’ятати, до якої мети ми йдемо разом. Тоді й можна почути одне одного по дорозі, дослухатися, відкоригувати.
І я нагадаю: коли в основі лежить довіра, повага й любов (а любов тут — це вже як ознака того, що ти маєш досвід справжнього партнерства), — тоді ці фундаментальні цінності дуже підтримують. Вони, власне, і тримають — і в особистих стосунках, і в усіх інших процесах.
- Як ви обираєте з ким спілкуватися в повсякденному житті?
Це непросте питання. Часто складається так, що не я обираю, з ким спілкуватися — мене обирають. Людям цікаво бути поряд зі мною з різних причин: як з жінкою з певним життєвим досвідом, як з психологом, як з письменницею. І в багатьох випадках мені доводиться взаємодіяти з тими, хто мене обрав, незалежно від мого бажання.
На жаль, ця аудиторія не завжди є для мене екологічною. Дуже часто це люди, які мене провокують, які можуть бути токсичними. Чому я називаю їх токсичними? Тому що вони приходять у моє інформаційне поле з власним запитом — вирішити свої проблеми. І я, як психолог і як творча людина, даю їм багато простору, інструментів, розуміння. Але коли ці проблеми вирішуються — люди просто зникають. Вони не знаходять у собі елементарної вдячності: не коментують, не діляться ресурсами, не пишуть хоча б коротке “дякую”.
Багато хто має мої особисті контакти, і я свідомо обмежила доступ до себе, бо мене можуть набирати будь-коли — навіть о першій чи другій годині ночі, писати посеред ночі про особисте. Я розумію, що це від потреби, але ж я теж людина. І зараз я знаходжусь у процесі звуження кола спілкування, бо, як і всі, маю межу витривалості, особливо в умовах війни.
Психологічне вигорання накрило мене ще до 2022 року — ще з 2014-го, ще під час пандемії, коли я надавала велику підтримку людям. Повномасштабне вторгнення лише посилило цей процес. Тому зараз я свідомо перемикаюся на видавничу діяльність і дуже обережно обираю живі спільноти для взаємодії.
Якщо я все ж маю змогу обирати — я обираю нетоксичних людей. Для мене токсичні — це не «погані» люди. Я не даю оцінок «поганий» чи «хороший». Це ті, з ким у нас немає спільного світогляду. Вони можуть ставити запитання, відповідь на які я давала вже тисячу разів у книгах, лекціях, інтерв’ю. І коли я чую це питання в тисячний перший раз — мене буквально охоплює бажання матюкатися. І я знаю: ця людина точно вже чула відповідь, але просто не хоче її чути.
До речі, я колись свідомо відучувала себе від вживання російського мату. Встановила правило: за кожен мат — 30 гривень донату. Бували дні, коли я донатила тисячі гривень — от настільки сильно мене тригерили. Українська лайка має іншу енергетику, і я вважала, що краще вже нею. І мені вдалося — майже рік я трималася. Але зараз я знову помічаю, як повертаюся до мату. А це чіткий сигнал: у моєму полі знову з’явилося багато токсичних контактів.
Зараз я перестаю бути толерантною до свого найближчого оточення. Це можуть бути навіть мої учні, з якими я кілька років поруч. Якщо вони знову і знову ставлять ті самі питання, відповідь на які давно озвучена — я більше не м’якшу. Я кажу прямо: я вже відповідала. Шукайте відповідь самі. Якщо не в мене — значить, вам потрібна відповідь в іншому місці. Бо інакше — ви мене просто не чуєте.
- Як Ви відноситеся до визнання? Чи впливає думка інших людей на Вас?
Я дуже, скажімо, дивно ставлюся до визнання і популярності. На сьогоднішній день багато людей вважають мене відомою, і хтось навіть називає мене іменем-брендом. Тобто навіть неважливо, що я роблю — саме ім’я вже за себе щось говорить. Але я, чесно кажучи, до сих пір, маючи у своєму арсеналі більше 20 книжок, написаних і опублікованих (я, чесно кажу, що не рахувала останнім часом, тому точно не знаю, скільки їх), і вже деякі з них перекладаються на іноземні мови й пішли шукати своїх читачів в іншій частині світу — я все одно не вважаю себе популярною і відомою людиною.
От в мене немає цього відчуття. Чи я ще його не зловила, чи воно мені ще якось… ну, скажімо, не знаю. Навіть коли в мене просять автограф, коли я десь знаходжуся на якійсь події — це було неодноразово: і в театрі, і на концертах, і в супермаркетах. Люди мені посміхаються, я розумію, що вони мене впізнали. Інколи підходять і просто дякують. І я все одно це не сприймаю як певне визнання. Тому що я просто роблю те, що я люблю — і от виходить те, що виходить.
Як впливає думка інших людей на мене?
Я — нормальна, жива людина. І думка інших людей дійсно на мене впливає. Коли мене критикують — мені завжди боляче. Особливо коли критикують якусь мою активну публічну діяльність. Ну, на кшталт, коли я роблю якісь дослідження, записую на камеру, наприклад, там, на канал Калину чи на Поле Любові, і я якусь тему розкриваю. А тоді заходять і, наприклад, пишуть не по темі зауваження — а що я занадто гучна, або занадто швидко розмовляю, або, наприклад, використовую якісь русизми, або даю якусь не зовсім точну інформацію. І починають мені дуже «розумні» коментарі писати. Або якщо я беру інтерв’ю, то — що я перебиваю і не слухаю свого гостя. Хоча я ж з ним веду бесіду, а не інтерв’ю: задала питання — і мені не байдуже, що він розповідає. Я слухаю, вслухаюся і уточнюю.
Але тут таке: люди знають краще. Особливо коли сидять у себе на дивані — тут нічого не зробиш. Я вчуся досі болісно не реагувати на зауваження від ось цих «генералів», які знають, як закінчити війну, і «експертів», які сидять на диванах. Я стараюся бути до них максимально толерантною. Але коли включаю священний бан — то просто баню. По такій схемі я зробила очистку від своїх «друзів»: всіх забанила. Не просто видалила з друзів, а саме забанила, щоб вони мене навіть не бачили і ніяк не могли на мене реагувати, щоб у мене раптом нічого від них не вискочило.
Дуже багатьох своїх, наприклад, колег, які виїхали за кордон і звідти віщають, як нам тут любити всіх і любити ворогів, і так далі, і так далі — я їх просто забанила. Тому що це їхня думка, яку я поважаю, але вона мене дратувала. Для мене це було токсично. І я просто, скажімо, вирішила не взаємодіяти з цим простором.
Але взагалі — мене дійсно і ранить, і я до сьогодні над цим працюю.
- Чи важливо Вам реалізуватися і постійно рости? Чому? Навіщо?
Так, для мене це надзвичайно важливо. Я переконана: якщо людина зупиняється у своєму рості, перестає вчитися чомусь новому, то за дуже короткий проміжок часу починається інтенсивна деградація. І цьому є наукові підтвердження — вже існує безліч досліджень про те, як функціонує наша нервова система. Якщо не давати своїм нейронам нових завдань, вони не розвиваються. А в умовах великого стресу, в якому ми всі зараз перебуваємо в Україні — в умовах війни — нейронні зв’язки починають руйнуватися, і, на жаль, це відбувається швидше, ніж вони утворюються.
Саме тому кожна свідома і освічена людина, яка хоче в 50+ не втратити пам’ять, концентрацію чи елементарну адекватність, мусить розвиватися.
Але в мене є ще й інша сторона цієї “медалі”. Я розвиваюся не лише для того, щоб моя нейронна сітка залишалася активною. Я розвиваюся тому, що мені це надзвичайно цікаво! Мені цікаво, наприклад, згадати щось із минулих втілень і активувати ці навички у цьому житті. Мені цікаво вчитися новому. Зараз я проходжу дуже потужний курс — «Видавець на Амазон». Це справді крутий курс! Перша його частина, як написати книжку і видати її на Amazon, мені не надто цікава, бо я вже можу сама майстер-класи проводити на цю тему — маю власні написані, видані та реалізовані книжки. Я вже навіть іншим пропоную приходити до нас у видавництво — «Час Успіху», чи інші наші проєкти — і видаватися разом із нами.
Цю частину курсу я просто прослухала для загального розуміння, цікаво було подивитися, як це пояснюють інші, але в мене вже є багато власних доповнень. А от те, що мені справді цікаво — це популяризація, масштабування, реклама, оптимізація процесів. Раніше я казала: «Нехай цим займаються інші! Нехай приходять фахові таргетологи!» Але я забувала, що колись, багато років тому, починала свій шлях в Україні саме з рекламно-маркетингової служби — ще тоді, коли слово «реклама» звучало майже як лайка. Тоді ніхто не розумів, як саме заробляють рекламісти, а я вже тоді займалася цим професійно.
Тепер це називається «таргетолог», і спочатку я навіть трохи лякалася цього терміну. Але коли почала вивчати тему — зрозуміла, що ці люди просто роблять те саме, що і я тоді, тільки з допомогою нових цифрових інструментів, соцмереж і діджитал-технологій. А ми раніше робили це все «ручками».
І от тому мені цікаво. Я розвиваюся, накладаючи нові знання на свій попередній досвід. І для мене це — про цілісність. Про те, як зібрати себе по шматочках. Як я колись подорожувала світом і збирала себе з різних куточків, формуючи свою повну картину світобачення. Так само і розвиток — це процес збирання себе, вибудовування своєї цілісної нейромережі, в якій є відповіді на багато важливих життєвих питань.
А це робить життя легшим. А для мене легке життя — це коли ти займаєшся улюбленою справою, яка надихає, коли живеш у потоці, маєш час і на творчість, і на ті процеси, які дають душі енергію та потенціал.
- Навіщо Вам гроші? Для чого вони Вам потрібні? Як Ви уявляєте своє життя якби еквівалент грошей зник з кругообігу?
Я скажу так: я дуже круто уявляю собі життя без грошей. Взагалі вважаю, що гроші — це одна з найгірших вигадок, яку придумало людство. Якщо опиратися на деякі інопланетні концепції, то гроші були штучно занесені на Землю. До того люди вміли обмінюватися послугами, ресурсами, талантами з великою вдячністю один до одного, і ніхто не брав більше, ніж йому справді потрібно було.
Але я живу тут, на Землі, у цьому третьому вимірі, і маю такі ж базові потреби, як усі інші. І, на жаль, сьогодні я не можу навіть прочитати свою лекцію, якщо в мене немає підключеного інтернету (за який треба заплатити), або приміщення для офлайн-зустрічі (за яке також треба платити оренду). Тобто мені потрібні гроші навіть для мінімального забезпечення своєї діяльності.
Сьогодні я видаю книги. А для того, щоб їх видати — треба забезпечити роботу великої кількості людей, які так само живуть у цьому світі й користуються грошима як способом обміну. Для мене гроші — це просто спосіб енергообміну: послуга на послугу, ресурс на ресурс, талант на талант.
Водночас я дуже поважаю гроші. Я добре розумію, що вони мають свої закони. Гроші завжди приходять на мету — вони не падають просто так із неба. Якщо людина не має мети, то й гроші до неї не приходять. Я це усвідомила ще після свого першого тренінгу про гроші, який відбувся понад 15 років тому. Він дуже сильно змінив мої стосунки з грошима.
Я вважаю, що духовність і гроші прекрасно поєднуються. Гроші “заземляють” багато духовних законів і процесів, роблять духовність відчутною, реальною, втіленою в матеріальному світі.
Після того тренінгу я винесла для себе два основних закони:
Перший закон: Гроші приходять на мету. Якщо гроші прийшли на якусь мету — витратити їх треба саме на неї. Якщо витратити їх на щось інше — наступного разу Всесвіт просто не дасть змоги заробити. Не можна обманювати ні Всесвіт, ні грошовий потік.
Другий закон: Ніколи не рахуй чужі гроші. Вони на те й чужі, що ти до них не маєш жодного відношення. Коли люди починають рахувати, у кого скільки, хто на що витрачає, — вони втрачають можливість заробити свої. Людина, яка постійно втикає в чужі гроші, відчуває важкість, коли витрачає свої. Бо вона живе не своєю енергією.
Отже, я живу за двома простими, але дуже глибокими законами:
Гроші приходять на мету.
Чужі гроші не можна рахувати.
І саме тому в мене завжди є гроші на те, що мені справді потрібно. А якщо чогось не приходить — значить, воно мені просто не потрібно.
- Як Ви відноситеся до інновацій у Світі?
Так розумію, що іде мова в тому чилі про штучний інтелект, я відношуся позитивно.
Розумію, що це розвиток, і розумію, що це певні процеси, які завжди проходять всі цивілізації.
От при цьому я б хотіла, щоб люди не втрачали зв’язок з природою, і це можливо тільки через певні вірування. Нашому випадку українців через повернення до Своїх Рідних Богів до своєї віри. Яка може допомогти нам залишатися людьми, мати духовні цінності і використовувати як найкраще іновації
- Як Ви реагуєте на Світові кризи?
От чесно ніяк. Я їх ніколи не відслідковую, і для мене більше є важливішою моя власна криза, Або криза, наприклад, стусонків. І дісно наша сім’я, якій 30 років, неодноразово проживала кризи, а так як ми не тільки партнери в сімейному плані, але і в бізнесі, то у нас накладалися кризи і сімейні.
Бізнесові одна на одну і особистісні призи були. Тому мене більше цікавлять ось ці кризи, за якими я можу взаємодіяти. Ну, окей, ну, скаканув там долар. Ну, окей, там підвичилася вартість на нафту. Так, це вплинула на наші енергоресурси. Серйозно? Я до цього відношусь так, якщо щось збільшується, значит, треба збільшувати свій дохід. Я не можу впливати, не має сенсу реагувати якось дуже дуже сильно.
Якщо б я могла впливати на світові кризи, якиймось чином і була на тому рівні, суспільного якогось процесу, де я могла би на це впливати, то я б на них реагувала.
Зараз я на них нереагую ніяк.
- Як Ви вважаєте чому Вам варто було навчитися в дитинстві.
Часом думаю, що в дитинстві мені слід було б серйозніше ставитися до англійської мови. У мене була негативна асоціація з цією мовою через вчительку, яка була нашою класною керівницею. Вона часто заходила на класні години і кричала, якщо ми не ставали слухняними. Вона навіть на виховних годинах розмовляла з нами англійською, і через це в мене виникла відраза до мови. Я зараз розумію, що це була втрата, бо англійська є важливою мовою у сучасному світі.
- Що важливого Ви навчилися в молоді роки?
Основним навиком, який я здобула в молоді роки, є вміння вчитися. Я навчилася, як знайти необхідну інформацію, де її шукати, у кого запитати. Це велике надбання, яке допомагає мені сьогодні, бо я знаю, як обробляти інформацію, знаходити відповіді на різні питання і відрізняти правдиву інформацію від фейків.
- Що важливого ви навчилися до 30 років?
Найважливіше, чому я навчилася до 30 років, — це будування сімейних стосунків, зокрема з партнером. У цей період у мене була одна сім’я, а потім я вдруге вийшла заміж. Моя друга сім’я стала моїм найуспішнішим проєктом, бо я зробила великі висновки щодо цінностей у відносинах, де єдність і довіра стоять на першому місці. Відчуття безпеки в парі — це те, на чому можна побудувати все інше.
- Що важливого ви навчилися до 50 років?
Між 30 і 50 роками змінюється світогляд. Я почала розуміти, що є речі, які я хочу робити для інших людей, і почала це робити. Саме в цей період я створила психологічний центр, де працювало багато людей, і це дало мені змогу дати робочі місця дизайнерам, редакторам, працівникам типографії тощо. Це допомогло мені зрозуміти, що найкраще в житті — це допомагати іншим реалізувати свої проекти, і це дає великий результат. Коли ти маєш відповідальність за інших, з’являється більше можливостей і фінансових надходжень.
- Які досягнення ви б хотіли мати до 70 років?
Зараз я перебуваю на етапі досягнення певних цілей до 70 років. Однією з моїх амбіцій є масштабувати себе як письменницю, щоб досягти міжнародного визнання. Я хочу, щоб більше людей у світі дізналися про Україну, її культуру та людей, які здатні мислити масштабно. Моя мета — видати свої книги на світових майданчиках та книги українських класиків, таких як Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка. Я також хочу розробити унікальні туристичні маршрути Україною і заохочувати іноземців відвідувати нашу країну, щоб пізнавати її культуру та історію.
Це мої амбітні цілі на наступні 20 років.
- Які вміння потрібно почати відтреновувати (їжа, спорт, творчість, будь що)?
Я, на жаль, про це пишу постійно в своїх щомісячних планах, бо я щомісячно займаюся плануванням. Я займаюсь плануванням на серйозні енергетичні дати, різні сонцестояння, якісь енергетичні заряжені дні на свій день народження. Я завжди пишу про спорт, про їжу і нічого не роблю.
Тому я вже дохожу до тієї думки, що я взагалі буду викидати це з планування. Стосовно харчових звичок, підвищення своєї активності, заняттям спортом. Бо для мене, наприклад, спорт – це катівня. Я вважаю, що коли я займаюся спортом, я себе катую.
Можливо, це якась в мене із минулих реінкарнацій історія, але я точно не люблю, ненавиджу ніякі, от слово «ніякі» великими літерами види спорту. Тому я пробувала, нічого не виходить, я себе такою нещасною відчуваю в спорті, як наче мене гвалтують і наді мною знущаються. Тому спорт – ні, їжа – це окрема тема, я можу їсти, можу не їсти, але в стресі я дійсно заїдаю і заїдаю смаколиками.
Творчість, що її тренувати? Творчість – це потік, це стан. І я постійно знаходжуся в цьому стані. Що я би тренувала і те, на що би звертала увагу і звертаю зараз, це моя емоційність. бо вона в мене природня. Дуже бурхлива та інколи хочеться стримуватися, але я знаю, коли я дуже сильно багато спілкуюсь з токсичними людьми, про яких я розповідала вище, то тоді я більш емоційна. І наразі я емоційна з негативним аспектом, з негативним таким показником, що мені самі не дуже подобається.
- Яку роль “созидание ” відіграє в формуванні особистості.
Це якраз ось ця концепція партнерства, де обоє беруть однакову відповідальність за результат, до якого вони прагнуть. Тому для мене російське створення, якщо я його правильно в контексті вашого питання розумію, це співтворчість, співзвучність, співпраця задля однієї мети.
Звичайно, це дуже важливо. Тому що людина, яка не орієнтується на те, щоб з іншими співпрацювати, вона сама дуже багато втрачає. Ми прийшли сюди на Землю, щоб бути в співпраці, в співтворчості. Ми прийшли сюди навчитися робити щось разом з іншими.
І це, звичайно, великий фундамент для майбутньої такої гармонійної, цілісної реалізації себе в різних сферах життя.
- Що краще вибрати для проживання? (місто чи село, будинок чи квартиру) Чому?
Дуже часто молодим людям здається, що в них більше можливостей в великих містах. Але зараз, коли у нас є розвиток технологій і є суцільні інтернети, багато хто працює в домашніх умовах. Тут вже неважливо, ти живеш в великому місті чи в маленькому селі, в якому гарний доступ до інтернету. І ти можеш реалізовуватись не гірше і заробляти не гірше. Тому, якщо з точки зору, як для мене, то ще років 10 тому я дуже прагнула жити в великому місті. Я реалізувала цю мрію.
Я родом з маленького містечка районного центру, а з дитинства мріяла жити саме в Києві. В найбільшому місті мегаполісів України. Це моя мрія, яка збулась. Я сюди переїхала жити майже 36 років тому. Навіть більше, до народження нашої старшої доньки. Майже вже 40 років я живу в Києві, Тут я зустріла свого коханого чоловіка, другого мого коханого чоловіка.
В мене, в принципі, і перший коханий, бо я від нього народила старшу донечку. Я завжди говорила і буду говорити, що я щаслива жінка, тому що я народила двох донечок від коханих чоловіків. Коли я перестала кохати першого чоловіка, ми з ним розлучилися. В моєму житті з’явився мій неймовірний коханий, з яким я думаю, що вже проживу до кінця цього життя. І він став дійсно рідним батьком моїй старшій донечці. Вона дійсно його називає «батьком» і дуже його любить. Дуже ним пишається, Тому колись, ще ось тоді, 40 років тому, моя мрія здійснилася, я переїхала жити до Києва.
Зараз, 10 років тому, ми купили заміський будинок і живемо між Києвом і, умовно, в селі. Умовно, в заміському будинку в дачному кооперативі, це майже село, можна сказати. Навіть ще більше, ще далі, як то кажуть, від людської такої суєти-суєт. І я можу сказати тільки одне, що при можливості поєднувати жити в квартирі, в будинку і це все, як би, між собою об’єднувати. Ззараз, якраз після 50-ти, я відчуваю в цьому дуже крутий такий ресурс. Але одночасно, з кожним днем, схиляюся до того, що я з своїм чоловіком коханим хочу жити за містом. Хочу жити в нашому будинку, при цьому роблю наголось, що наш будинок максимально адаптований для комфортного життя.
В ньому є і каналізація, і газ, і електрика, автономна, незалежна від якихось виключень і перебоїв. Є прекрасна садиба, прекрасний садок, ну, є абсолютно все для того, щоб там можна було гарно жити, особливо якщо ти маєш автомобіль і можеш виїхати десь, там, закупити якісь продукти. Це дуже круте місце, ми його створили і тоді, я кажу так, саме життю в будинку.
Але при цьому я розумію, що виїзд до Києва буде і не тільки у гості. В якихось бізнес-справах. Київ вимагає певних своїх правил, і тому вважаю, що в Києві має бути хоча б маленька квартира, щоб не заважати дітям, коли ти до них приїжджаєш в Київ, а мати свою. Але основне проживання ми найближчим часом, за рік-два, як тільки чоловік вийде на пенсію після військової служби, ми плануємо переміститися повністю за місто. Мені там дуже подобається, останнім часом стало ще більше подобатись. Бо я відчуваю там більше єдності з природою, там більше сили, там більше гармонії Там більше тиші, там менше ментального броду, там можна швидше відновлювати себе і бути в більш творчому такому потоці.
Ну, знову ж наголошую, що всі сучасні технології дозволяють. Якщо ти, наприклад, я як письменниця, як видавець зараз реалізуюсь, працювати онлайн і мінімум контактувати, як то кажуть, з мегаполісом і людьми ось таким чином.
Марина Кладухіна
Це не просто майстер-клас — це Шлях, на якому ти пригадаєш себе Істинного. Твоя Душа пам’ятає. Настав час і тобі згадати.
Сподобалася стаття? Поділіться нею, будь-ласка, з друзями чи напишіть свій відгук нижче.
