БОГ НА ФРОНТІ

– Чи відчуваєте ви на фронті, як ми за вас молимося? – запитала я свого сусіда, який прийшов на декілька днів у відпустку. Він служить з перших днів. І це була його перша різдвяна зустріч з рідними.

– Так, звісно. Ось послухай, що я тобі розповім відповідаючи на це питання, – сказав Віктор.

– Спочатку, коли я потрапив на фронт, то було моторошно. З одного боку, ти розумієш, що як не ти, то хто боронитиме Україну. А з іншого, вбивати людей дуже страшно…

У кімнаті Зависла тиша. Віктор занурився у спогади. Його ніхто не квапив. Усі чекали на продовження розповіді.

– Якось ми зайшли в одне маленьке село на Сумщині. Це були перші дні війни. Я навіть не пригадаю його назви. І нам назустріч вийшла бабуня, якій, мабуть, було років сто. Ми одразу дістали свої пожитки і взялися її пригощати, бо в тому селі вже майже нікого не було, всі виїхали.

Бабця й каже нам: «Синочки, я буду за вас молитися. А ви, як хочете додому після війни повернутися живими, то у кожнім селі та містечку зайдіть у Храм і поставте свічку за ворогів своїх. За їх життя. Бог буде з вами і війна закінчиться…»

Ми з хлопцями були шоковані. Стояли, мов кам’яні брили: ні з місця зрушити не могли, ані відповісти нічого не могли. Вночі прийняли тяжкий бій. Вороги рвалися до Києва. Полягло дуже багато наших побратимів. Коли відправляли їхні тіла додому, ті хто вцілів, згадали про ту бабусю. Зовсім неподалік від нас, на контрольованій нами території була невелика церква. Вирішили ми поставити там свічки за наших побратимів. Коли прийшли до тієї церкви, то священика там не було. Він втік ще в перший день війни. Але двері були відчинені, а всередині горіли свічки. На лаві сидів старезний дідусь.

– Заходьте, хлопці. Хочете свічку поставити та помолитися? Ось там беріть, ще є свічки. А моліться, де Душа забажає.

Ми стояли на порозі церкви, і як діти боялися зробити щось не так. У ту мить я зрозумів, що Бог є і Він живий, Він серед нас.

– Знаєш, ми тепер завжди у кожному Храмі ставимо дві свічки. За полеглих побратимів та за ворогів. За життя ворогів, як сказала та бабця. Стає легше на Душі. І я щоразу їй дякую за таку науку.

Наша розмова затяглася. Він багато розповідав про дива, які вберегли його та його підрозділ. Він говорив, а ми слухали. І чутно було, що в його серці є Бог. Він казав, що не має значення, як і якому Богові молитися на фронті. Він розповідав, як один з побратимів читає у темному бліндажі їм Біблію, під яку вони часто засинають.

Також, Віктор розповів, що у них служить мусульманин. Він постійно закликає Аллага, і це нікого не дивує. Навпаки, хлопці вже чекають на його вигук: «Аллаг Акбар!» перед початком нової сутички з ворогом.

Він казав, що найбільше хлопців на передовій засмучують срачі, які вони спостерігають у соцмережах. Вони не розуміють, чому люди виявляють стільки злоби та ненависті. Він розповідав, що коли воїни чують, як мирні мешканці кажуть: «Раптом що, я візьму автомат…», то це зачіпає їх серця по живому. Не так просто тримати той автомат, а ще складніше стріляти з нього у живу людину. Особливо тоді, під Бахмутом, коли вони стріляли, а вороги йшли і йшли по трупах власних солдатів. Цей жах навіть ночам став снитися.

Він казав, що коли мирні люди «воюють» за мову і розганяють ці питання у своїх блогах, це також дуже нервує хлопців в окопах. Тоді хочеться не у Бога допомоги просили, а матюкатися по-сатанинськи.

– Ми розмовляємо різними мовами. Віримо у різних Богів. Але всі на передовій стоїмо за одну єдину Україну. Ти розумієш? Ось так і скажи своїм на каналі. Ми з хлопцями іноді тебе слухаємо, коли є час та інтернет, – завершив мій сусід, і на цих словах усі в кімнаті почали сміятися. Хоча приводу особливого й не було. Але то була емоційна розрядка від того, про що ми всі почули.

 Потім він відвів мене у бік і сказав: «Я тобі ось що ще хочу сказати. Щоразу на передку, коли я цілюсь у ворогів, то пошепки кажу: «Боже, прости мені, бо вони теж люди». Я дуже вірю, що Він мені це пробачить…»

 Відеоверсія