ІСТОРІЯ КНИГИ, ЯКУ ВИ ЧЕКАЛИ

Все почалось, коли ми виїхали з під Бучі 8 березня 2022 року. Ми пробули у пекельній пастці з внуками та дітьми 12 страшних днів. Коли довкола нас горіла земля і кричали від горя та ґвалтувань люди. Коли ми не знали, що відбувається, крім того, що над нашим будинком розвертались літаки, які скидали авіабомби на Бородянку і ми довкола бачили чорні хмари диму. Ми лише фіксували напрямок: це в Макарові, це в Бучі чи Ірпені, це – Бородянка, а це десь на житомирській трасі під Києвом. Що ми тоді пережили, думаю сьогодні зрозуміло та відомо кожному з нас…

 

Ми просто тримались і допомагали тим, хто приходив до нашого дому за будь-якою допомогою. В нашому кооперативі тоді було біля 140 чоловік. Серед яких були лежачі хворі, яким треба був особливий догляд, діти, в тому числі 2 місячне немовля , та вагітна жінка. З одного боку ми тримались вірою, що це все скоро скінчиться, а з іншого, ми були без світла і зв’язку, тому існували поза інформаційним простором.

 

Напевно, це нас і спасло. Бо, потім, коли ми колоною з 70 авто виїжджали на житомирську трасу, через рашиські блокпости, повз згорівші авто з тілами цивільних людей, оминаючи трупи ворогів на дорозі та проїжджаючи повз наших загиблих військових… ми були мов в трансі… не розуміли масштаб трагедії, бо нас тоді блокував страх за дітей і він виводив нас з окупації, як інстинкт самозбереження…

 

Так наша сім’я доїхала до Вінниці, де нам дали прихисток мама мого чоловіка та сім’я його сестри. Ми дуже вдячні їм за це. Ми були шоковані від пережитого та одночасно від того, що десь в Україні є місце, де про війну знають з новин… Навіть те, що ми розповідали було для них іншою реальність. Страшною, болючою, але тою, що вінничани бачили на екранах своїх гаджетів… Це не добре і не погано. Це просто так є. Коли ти сам не приймаєш участь в якійсь події, ти спостерігаєш її і у тебе інші емоції. У нас були емоції і радості і розпачу одночасно. Ми їх важко відслідковували. То раділи, то плакали. При цьому все змінювалось миттєво…

 

Я ніколи не забуду жовті тюльпани та білі троянди, які мені тероборонівці біля Житомира подарували в день, коли ми виїхали. Це було 8 березня і квітами були завалені всі блокпости України. Така собі дивина, коли ти щойно з під обстрілів,а тут квіти… тут життя… тут надія… і тут інші посмішки…

 

Далі у Вінниці ми знову вчились посміхатись. Тому, що в магазинах є їжа. Ми виходили у справах і всі приносили якусь їжу додому. Це була травма, яку ми пережили, коли вже мали ділити їжу в окупації на всіх. Посміхались, що ми всі в одній квартирі, разом і головне, живі. Лякались сиренам та прильотам, але вранці посміхались, що можемо обійнятись. Якісь речі відійшли назавжди у минуле. Щось стало надважливішим. І це було життя… Донечки з внуками поїхали до Хорватії, бо вже тривога за дітей була надмірною. Це розлучення ще до сих пір не завершилось для нашої сім’ї. Ми ніколи раніше так довго не жили фізично далеко один від одного і душевно так близько один в одному…

 

Ми залишились і вчились жити в реальності війни. І тут, я побачила їх. Картини Світлани Теренчук, яка відкрила свій фронт з пензликами та фарбами. Вона писала картини, продавала їх і допомагала ЗСУ. Що робить і по сьогоднішній день регулярно і дуже натхненно. Дякую, Світлано!

 

Її картина «Відроджена» зразу запала мені в Душу. Я поїхала до Світлани у студію і придбала її. Тоді я сказала художниці, що моя книга про цю війну буде називатись «Відроджена Україна» і попросила дозволити поставити на обкладинку саме цю картину.

 

Сильна і смілива жінка, вишукана, струнка тримає в руках Сонце Надії. Я не знала про що буде ця книжка, але точно знала, що я її напишу. Так, картина Світлани Теренчук стала моїм стимулом і я почала шукати стиль, тези, збирати думки. Написати у стилі психологічного тренінгу. Ні, це не те. Написати роман. Ні, ще занадто мало часу пройшло, а на роман треба його ще більше. А книгу я відчувала, як дитину, яка вже ось-ось проситься в життя.

 

В цей час я вже писала в стилі малої літературної форми есе, які ви так полюбили на моїх сторінках у соцмережах. Вони набирали сотні вподобайок, коментарів та репостів. Я почала писати оповідання, бо до мене стікалась інформація про історії людей. Я вже розпочала психологічну допомогу і історії війни лунали в моєму кабінеті щоденно. Я зрозуміла, що через творчі оповідання, в кожному з яких буде звучати емоція, кожне з яких є узагальненим образом переживань багатьох людей, я зможу залишити в пам’яті для нащадків те, що реально тут, в Україні відбувалось.

 

Книга писалась щодня. Я плакала, бо мені здавалось, що моїми руками знову хтось пише. Я дивилась на картину Світлани Теренчук, таку світлу і натхненну, а писала про біль, який має нас переродити.

 

В процесі написання змінювалась назва. Вона здавалась такою довгою, але я хотіла щоб зразу було зрозуміло, що книга не проста, що в ній і надія і біль, і любов і горе. Все переплелось, як в нашому житті сьогодні. Спочатку, вона мала назву «Україна: відроджена у війні». Але моя свідомість не хотіла на обкладинці війни. І поряд з сонценосною «Відродженою» Світлани Теренчук, слово війна просто не ставало. Як письменниця я знаю, що назва книги може змінитись в останній момент, тому я просто збирала добірку есе та оповідань.

 

Вже й видавець Ігор Степурін, власник «Саміт-книги» мене запитував коли будемо здавати книжку до друку? А я ніяк не могла зрозуміти, що мене ще тримає. І тут наприкінці 2022 року знову Світлана Теренчук. Вона пише свою нову картину «Калинова мати» і я розумію, що це ось вона. Та картина, яка має стати обкладинкою моєї «Відродженої України». Це не просто картина, це оберіг, це символ, це Мати, яка все витримає, як наша Україна і обов’язково обійме всіх своїх діточок. Я знову написала Світлані і вона залюбки погодилась дати мені право поставити саме її на обкладинку.

 

Картина «Калинова мати» не просто стала обкладинкою моєї нової книжки, вона змінила її назву. Тепер вона зазвучала як «УКРАЇНА. Відроджена у вогні. Хроніки Перемоги». Тому що разом з цією обкладинкою, я вирішила до всіх творчих есе та оповідань додати «хроніки війни». Додати те, що є фактичною констатацією всього що з нами відбувалось ще з 2014 року. Я прописала на свій погляд короткі історичні тези, але їх тепер переназвала «Хроніками Перемоги». Не хотіла, щоб на кожній сторінці з’являлась війна. Її ї так занадто багато в нашому житті. Але ми Перемагаємо! Я знаю це і вірю. Книга вийшла добротною на 240 сторінок. В ній 41 блок (творча частина та хроніка). Вона вийде у твердій обкладинці, тому буде приємною для читання.

 

Про ілюстрації та художницю ілюстратору Олену Завітайло напишу окрему історію. Вона також, неймовірна.

А зараз, ДЯКУЮ всім хто дочитав до кінця. І дорога Світланко, Світлана Теренчук, ДЯКУЮ за натхнення і за співтворчість. РАЗОМ ДО ПЕРЕМОГИ!

 

Книга виходить у травні 2023 року. А передзамовлення можна оформити вже сьогодні. Також, ви маєте нагоду, придбати книгу собі та ще один примірник, який ми передамо в одну з бібліотек України.