ЖИВИЙ, ЗДОРОВИЙ ТА НЕУШКОДЖЕНИЙ…

У нього було всього 24 години, щоб перезавантажити свою реальність. Він ішов додому, де на нього чекали дві найрідніші душі – дружина та улюблений собака. Він ішов у коротку відпустку, щоб доторкнутися серцем до тієї реальності, яку вони захищають, за яку борються на передовій. У цій реальності є життя. Те, за яким він дуже скучив і те, яке він боронить. Він живий, бо в цій реальності його ще чекає у майбутньому зустріч із сином. Його син обов’язково прийде, коли закінчиться війна.

А поки його зустрічає першим собака і знову злизує з нього фронтовий пил. Він стрибатиме, доки він не обійме його першим, а дружина стоятиме поруч і чекатиме. Вона вміє чекати. Вона навчилася. Тихо, мирно і мудро.  А потім собака сумирно вляжеться біля його ніг і буде дивитися в очі так, що він порине у довоєнні спогади, коли вони разом бігали вранці, а вечорами гуляли вже утрьох. Це були прості мирні будні у рідному затишному районі великого міста.

А потім, підійде вона. Жінка, яка його береже щомиті, коли він іде відбивати атаки ворогів або йде у наступ з побратимами.  Його Богиня, його Берегиня. У кожного солдата на фронті є оберіг. Його оберіг зараз знову стоїть перед ним.

Вона особлива. Він завжди пам’ятає її запах, її волосся та руки. Щоразу, коли йому вдається приїхати додому, вона завжди усміхається, обіймає та цілує його. Щоразу, повертаючись додому, він несе на своїх плечах біль війни. Він змінює його на фронті щосекунди. Він відчуває, як стає старішим та сильнішим. Іноді не може стримати емоцій, бо лише вдома має на них право. І незмінними лишаються лише її обійми, які миттєво відновлюють від титанічної втоми. А ще її  слова.

Живий, здоровий та неушкоджений – постійно лунає, мов молитва, в його вухах. Ці слова дружина каже йому з першого дня війни, з першого дня АТО. Вона знає, що має лише молитися за нього. Вона не пролила жодної сльозинки, бо повторює слова молитви за нього та його побратимів про життя. Про те, щоб вони залишилися живими. Про те, щоб повернули Україну та самі повернулися додому.

Скільки всього він пережив. Іловайський котел, донецький аеропорт, розстріляну Херсонщину та зґвалтовану Бучу. Були рани, але після них лишилися лише шрами. Рубці на тілі та в Душі. Він власноруч ховав десятки, сотні військових та цивільних. Часто збирав лише частини тіл, бо вони не вціліли.  А тепер цими руками він обіймає її. Вона – сенс його життя. Вона – це його Життя.

Скільки разів воїни в окопах розповідали один одному про те, як на них чекають вдома. Скільки разів він чув від тих, хто потів загинув, що їхні жінки – мами, дружини, бабусі плачуть, коли спілкуються з ними. Як важко буває чути від сильних чоловіків, що вони не знають, як реагувати на жіночі сльози. Вони так і не навчилися тримати удар від своїх жінок, коли ті плачуть. Вони стоять на передовій – сміливі, сильні і впевнені, і водночас вразливі, бо не хочуть телефонувати своїм дружинам, адже ті знову ридатимуть так, немов би вони вже померли.

На передовій вже точно знають цей закон: той, за ким плачуть вдома, коли він живий, той стоїть оголений під снарядами. Він, мов мішень, бо його ховають ще живим, оплакують, не розуміючи цього. А ті, про кого моляться та вірять, що він повернеться живим, ходять під кулями так, наче вони безсмертні. Їх наче Янголи бережуть і вони стають щитом для побратимів та України.

Живий, здоровий та неушкоджений – постійно лунає, мов молитва, в його вухах. І він повертається живим до життя…

 Відеоверсія